Буковина. Це слово відоме кожній людині в Україні і за її межами. В ньому є багато героїчного. Легендарного. Історичного. Не випадково один із французьких мандрівників ХІХ ст.. говорив, що немає в Європі більш привабливого своєю природною і людською красою, неповторними традиціями народного мистецтва краю. як гуцульська земля над Черемошем і Прутом. У кожному селі буковинської землі, в кожній хаті жили і живуть люди, які прямо, безпосередньо або в якійсь мірі займалися ремеслами – писанкарством, лозоплетінням, вишивкою, ткацтвом, гончарством,. Колись ремесло було тісно пов’язане з магією, і любі дії, пов’язані з перетворенням матеріалу, відтворенням природної форми, набували символічного змісту, здійснювались в процесі ритуалу. Технологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від батька до сина з покоління в покоління. Тому часто саме в народному мистецтві збережені найдавніші традиції, художні стилі, віками нагромаджений ремісничий і художній досвід. Народне мистецтво протягом багатьох віків живило національну культуру. Давало наснагу професійним митцям. Історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в II ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки 11-12 ст. візантійських письменників. Відомі рисунки по мініатюрах і фресках на Україні тієї ж доби. Ще в XI ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники ХУІ-ХІХ ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів ХУП-ХУПІ ст. У ХУІ-ХУПІ ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У ХІХ-ХХ ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки. Основне призначення вишивки — прикрашання одягу та інтер'єрно-обрядових тканин. Вишивали головні убори — очіпки, намітки, хустини, а також сорочки, кожухи, свитки, корсетки, кептарі, спідниці, рушники, скатертини тощо. Вишивальними матеріалами були тканини домашнього і фабричного виготовлення (вовняні, льняні, полотняні, перкаль, коленкор, батист, китайка, шовк, кумач тощо). Для гаптування використовували ручно-прядені і фабричні нитки: заполоч, біль, гарус, шовк та інші; металічні золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер; металеві пластинки — лелітки, ґудзики, намистинки, блискітки, сап'янові стрічки, монети тощо. Народна вишивка відзначалася багатством і різноманітністю геометричних елементів (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів — слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, гарячо червона і тепла жовта. Часами долучаються до того, в невеликих площах, зелена й синя. Рідко вживають срібної, золотої і сірої нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь. Кожна вишиванка своєю технікою, композицією, мотивами й кольорами відповідає своєму призначенню. Спеціальні мотиви вживалися для чоловічих сорочок, інші — для жіночих і дитячих або для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників та обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних. Українська народна вишивка - унікальне явище духовно-матеріальної культури нашого народу. Впродовж сторіч-тисячоліть в народній вишивці знаходили і, на щастя, знаходять відображення думки і настрої людини, що її творила, краса природи, полохливий світ думок майстринь, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених візерунком голки з ниткою. Вишивані рушники, сорочки, одіж, різноманітні речі як повсякденного вжитку, так і святкового, предмети релігійного культу, - майже всього торкнулися руки вишивальниці. В такий начебто нехитрий спосіб творилась краса і затишок в оселі: тіло оберігалось від „злого ока" вишивкою на вбранні, обійстя було захищеним вишитими речами з орнаментами, насиченими глибоким символічним змістом. Войовничі кроки історії і безжальний плин часу у всі часи змінювали світ, не обминаючи і вишивку. Але крізь віки зберігається тепло рук ручної роботи, неповторність кожного вишитого візерунка. Мовою сучасності вишиті вручну речі звуться ексклюзивними. Деякі техніки вишивання відтворюються сучасними вишивальними машинами. Але ж ні для кого не секрет, що виглядають такі речі інакше. В них нема і не може бути душі. Адже кожна вручну вишита річ - жива. В ній - часточка внутрішнього світу тієї людини, яка цю річ творила. І це, без сумніву, помітно завжди і відчувається на інтуїтивному рівні. Тому нема жодної підстави сумніватися у добрій чарівній силі вишивки. Вишиті рушники, сорочки, серветки завжди виконані з любов'ю, натхнені побажанням здоров'я, сили, всілякого благополуччя їх власникам, тому такі речі наділені обереговою силою. У вирі сучасного світу, космополітичних поглядів, інтернаціональних тенденцій дуже важливо не загубити свою національну приналежність, ознаки етнокультури, відчуття свого місця на землі, яка нас народила. Нехай ми маємо суто утилітарні речі суворо функціонального призначення. Нехай вишивання - кропітка робота, яка займає багато часу в умовах його постійної нестачі. Нехай це вважається зайвим, архаїчним, несучасним. Але якщо вишита річ у Вас є, то вона, значить, на своєму місці. Вона вирізняється серед фабричного розмаїття. Адже вона - унікальна і лише ваша. Вишита руками доріжка, серветка, наволочка, малюсінький клаптик тканини, будь що - кожен з них випромінює неповторну красу, відчуття затишку, тепло рук свого творця. Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. У багатьох осередках України працює чимало талановитих вишивальниць, творчість яких відзначається смаком і оригінальністю. Народні майстрині із селища Берегомет: Угрин Марія Іванівна, Гаврилюк Фрозина Гаврилівна, Собко Марина Йосипівна, Гавриляк Марина Пантеліївна репрезентують українську вишивку на численних виставках селища, району, області. Марія Іванівна Угрин - в вишивальниця, мешканка смт. Берегомет, 1942 року народження, яка проживає: провул. Заводський, 15
 Люблю людей, тварин і квіти,
зимові ночі і весняні дні.
Лягає нитка оксамитом
яскравих хрестиків на полотні .
Ці рядки з вірша постійно допомагають Марії Угрин у створенні нової вишивки. Спілкуючись з вишивальницею в затишній оселі, схожій на музей: зусібіч — вишиті скатертини й серветки, картини й ікони. Розповіла Марія Іванівна, що її мама була майстринею, змалку одягала доньку у вишите власноруч, заробляла вишиванням чоловічих сорочок, здебільшого румунською волічкою та бісером. Мати вишивати не примушувала. Сама вчилася, дивлячись, на роботу неньки. Хрестик і нанизування — техніки, які з дитинства знайомі Марії Іванівні. Сорочки вишивати вподобає на нейлоні. Має їх три - вишивані жовтим, червоним з чорним - улюбленими змалку кольорами. Вишиту бісером спеціально для Павла Дворського пані Марія зберігає і вірить: зустріч - попереду, співак іще проспіває „Смерекову хату" для мешканців в гуцульському вбранні. „усі візерунки на скатертинах - з голови", - зізнається співбесідниця. „Я - фантазерка", її легко уявити на творчій роботі. Насправді ж усе життя працювала на заводі. Хоча мріяла про інше... З дитинства хотіла стати вчителькою, семирічку закінчила з однією четвіркою, решта - п'ятірки. Пішла працювати, закінчила вечірню школу. Ось тільки недочувала — і батько не пустив учитися далі, хоч пам'ять мала феноменальну. Ще 40 років тому, 24-річною, почала писати вірші. Лише 16 їх має, та кожен ось уже стільки десятиріч тримає в голові! І нині може продекламувати улюблену в школі „Песнь о вещем Олеге". Може, тому, що була в підручнику гарна ілюстрація до неї, і Марійка на уроці вимережувала її дрібнесенькими хрестиками, уявляючи вишиваною. Перша вишита картина, до якої ще підлітком доклала рук, і нині прикрашає кухню. Потім захопилася в'язанням, - розповіла Марія Іванівна. До вишивання повернулася, коли захворіла, за порадою Миколи Сахненка. Чому взялася за картини? „Бо — згадаймо вірші - любть людей, тварин і квіти", Усе це - на її роботах. Спершу обмежувалася світською тематикою, згодом звернулася до відомого кожній майстрині Михайла Покиданця з проханням розробити схему вишивки ікони. Беручись за нову ікону, спершу читає молитви, а коли вишиває — „душа радіє, і робота йде легко, а під кінець уже й перехреститися хочеться, подивившись на таку красу". Щодня присвячує цьому 4-5 годин. Вишила ікони св. Варвари, Параскеви, „Тайної вечері". Нової роботи ніколи не починає до завершення попередньої. Вишиває у 3-4 нитки, щоб не просвічувала тканина, попередньо порахувавши хрестики кожного кольору на схемі - справа наліво, знизу вгору, коли вимагає малюнок - в межах площі, відокремленої діагоналлю. Зазвичай вишиває кольорового фрагмента, потім „заповнює" його - і переходить до іншого, вище розташованого. Дійшовши до краю, перевертає роботу, заповнюючи хрестиками малюнок по другий бік від діагоналі. Тло вишиває наостанку. Пере роботу в піні з прального порошку, сушить на вітру і прасує через тканину з обох боків. Готові ікони Марія Іванівна несе до храму. Обидві берегометські церкви мають по вишиваній іконі майстрині; напевно, там моляться за здоров'я Марії. Зусиллями директора місцевого Будинку культури роботи Марії Угрин не раз могли побачити земляки. У Будинку веде гурток. Марія Іванівна вважає, що кожна дівчинка повинна вміти вишивати. Для себе ж мріє виготовити великий іконостас, повністю вишитий. Не всі роботи залишилися в хаті Марії Угрин: зо три десятки розійшлося по світу - Київ, Одеса, і навіть Італія, ще з чотири десятки прикрашають її оселю. А скільки пороздавала подругам! Марія Іванівна - учасниця гуцульських фестивалів. Два роки тому на Вижницькому фестивалі її робота зацікавила французького художника, уродженця Вижниччини.
Гаврилюк Фрозина Гаврилівна, 1941 р.н., вишивальниця, яка проживає в смт. Берегомет по вул.. Сіретській, 41.
Пригадує Фрозина Гаврилівна, як довгими зимовими вечорами зі своїми подругами вишивали, пряли, в’язали. Наречена обов’язково мала сама вишити своєму судженому сорочку під вінець. Вишивали також і в літній період, коли були пастухами. Важко було в післявоєнні роки. Полотно на сорочки самі ткали, а пізніше купували. Навчилися вишивати від своєї мами. Бабусі. Адже в родині всі жінки вміли вишивати: сорочки чоловічі та жіночі, серветки, рушники.
Як говорить Фрозина Гаврилівна, що діти колись були змалечку навчені до праці, уміли слухати спів пташок, шелест вітру, бачити красу свого рідного куточка, цінувати все, що їх оточує.
Фрозина Гаврилівна не тільки вміла вишивальниця, а ще й кравчиня. Спочатку при допомозі журналу «Радянська жінка» (тепер журнал «Жінка») робила власноруч викрійки, а пізніше сама придумувала фасони. Раніше у магазинах тканин було різних, дешевих, от і спрацьовувала фантазія. Не дивлячись на те, що ринки тепер переповнені речами, вона своїм дітям і онукам говорить. Що треба уміти все робити: і шити. І вишивати, і в’язати. Потрібно в будь-яку роботу вкладати душу, любити працю і ніяка тоді криза не страшна, бо творча людина без куска хліба ніколи не залишиться.
Фрозина Гаврилівна навчила вишивати свою доньку Марину ще з ранніх років. Дочка. як і її мама, має здібності до цього виду мистецтва, але вибрала професію вчителя (працює в даний час вчителем початкових класів Берегометської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.. №3). На свій день народження Марина сама вишила сорочку. В якій і святкувала. Всі були здивовані такою «тонкою» роботою і красою. Сорочка була вишита хрестиком і оздоблена мережкою. Під кінець своєї розповіді Фрозина Гаврилівна побажала дівчаткам: «Підкреслюйте свою красу вишиванками повсякденно, а не тільки на сцені. не дармуйте час біля телевізорів, комп’ютерів». Адже річ зроблена своїми руками – це велика насолода для життя.
 Гавриляк Марія Пантеліївна - вишивальниця, мешканка смт. Берегомет 1961 р. народження, яка проживає по вул. Чернівецькій 3, працює бібліотекарем у Берегометській гімназії. "Ми живемо в такому куточку України, де скрізь сплітаються візерунки із барвів, то на полонинах розливаються мистецьким дивом, то усміхаються із смерекових верховіть, то линуть потічками стрімкими і дзвінкими. А квіти? Хіба можна байдуже пройти повз цієї краси. Напевно, тому серед моїх вишивок найбільше переважають квіти: маки, троянди, "анютині глазки "", -розповіла Марія Пантеліївна. Вишиває вона у вільний час. Дочка Наталка теж вишиває. Пам'ятає, як в третьому класі дочка, прийшовши зі школи, сказала, що на урок трудового навчання потрібно принести полотно і нитки для вишивання. Серед вирізок знайшли прекрасну квітку. Тепер Марія Пантеліївна і її дочка вишивають. Наталка їздила на Гуцульський фестиваль, виставляла свої вишивки, коли ще навчалася в школі. Тепер вона навчається в Чернівецькому університеті, але все одно знаходить час для вишивки. "Навчилася вишивати від своєї мами "- розповідає Марія.- Почала вишивати у шкільні роки. Моя мати надає перевагу вишиванню рушників, наволочок для подушок, сорочок, фіранків, серветок. Свекруха, Зіна Гаврилівна, теж вишивальниця. Серед її робіт переважають вишиті образи, рушники, сорочки. Пам'ятаю, напевно, це було у 5 класі, вишила червоні троянди. До цих пір висить на стіні у хаті моєї бабусі ця вишивка. Всі ми дуже любимо вишивати, і якщо знаходиться вільна хвилина, завжди беремося за полотно. Це приносить велику насолоду, бо ж створено п власними руками. І скажу, що це нелегка справа, потрібно вдало підібрати нитки ( кольори ), інколи доводиться розшивати і починати знову. "Марія говорить: " вишивка - це частина нашої спадщини. бо вона споконвіку була, є і буде. Лиш треба, щоб наші жінки і дівчата пам'ятали, чиї вони доньки і яких мам. Вишивання - один з дарів нам, українцям, Богом даний. Славну традицію української вишивки треба продовжувати й надалі, брати від попередніх поколінь візерунки, колорит і терпіння." Вишивка відіграє важливу роль в розвитку декоративно-ужиткового мистецтва. Цей вид мистецтва, як і інші походить з сивої давнини, а вишивки завжди знаходять місце у побуті. Уміння вишивати притаманне тим людям, в яких є певний досвід і бажання. І напевне, щоб стати справжнім майстром потрібно оволодіти техніками вишивання. Адже, вишивання – кропітка робота, яка займає дуже багато часу. Це робота унікальна. Завданням сучасності є не загубити цей вид мистецтва.
Писанкарство Унікальним українським мистецтвом, пов’язаним водночас і з віруванням, і з міфологією, і з обрядами є писанкарство. Символіка писанки надзвичайно глибока й водночас проста. Символіка писанки надзвичайно глибока й водночас проста. Давні слов’яни таким уявляли світ: шкаралупа – це небо, плівка – хмари, білок – вода, жовток – земля.. тоді людей дивував феномен народження живої істоти із, здавалося б, мертвої оболонки, і яйце стало символом відродження, воскресіння. Мабуть, з цієї причини наші предки ставили його до могили померлого і, напевне, тому писанка стала атрибутом Великодня – дня, коли святкували перемогу весни над зимою, сонця над темрявою, життя над смертю. Хоча до нашого часу не дійшли автентичні зразки писанок дохристиянського часу, певне уявлення про них ми можемо мати, оскільки мистецтво писання писанок завжди було і є досить консервативним. У давнину вважалося, що символічні знаки, які наносили на писанку, мали для людини магічну силу, і писанкарка не мала права вносити зміни у її малюнок, так само як не можна змінювати слів молитви. Символи, які зображали сонце, мали вигляд кола, кола з променями, перехрещених ліній із закрученими кінцями. Хрест позначав чотири сторони світу, чотири пори року. Зигзаг або хвиляста лінія позначали воду, а трикутники з гребінцями або грабельками – хмари та дощ. Заштриховані трикутники, ромби, квадрати – зоране поле. Широко використовуються у писанкових візерунках мотив світового дерева, що символізує розвиток роду – батько, мати, дитина, - як правило, це стовбур і три гілочки з листочками або квітками. Окрім малюнка, свою символіку у писанках мав колір. Червона барва увібрала семантику всього доброго, узгодженого і прихильного до людини – радість життя. Жовтий колір означав місяць, зорі, а в господарстві – врожай, зелений символізував весну, воскресіння природи, бурий, брунатний – землю. Вважається, що назва «писанка» походить від «списаного», скатованого тіла Ісуса Христа. Тому писанка є необхідним атрибутом Великодніх свят. До кожного регіону України писанкарство має свої особливості. Жителі Берегомета гордяться чи не найкращою писанкаркою Марчук Емілією Олександрівною. Марчук Емілія Олександрівна 11.03.1925 року народження. Проживає в смт. Берегомет вул.. Піонерська, 40. Писанкарством займається з дитинства. Її мати, сестри також уміли писати писанки. Коли вийшла заміж, то писала писанки разом з матір’ю чоловіка, яка також займалася писанкарством. Пере Великоднем розписувала яйця не тільки для себе, а й для рідних, сусідів, знайомих (до 700-800 яєць. Цього ремесла навчила своїх дітей: Марчука Петра Григоровича(на сьогоднішній день – це заступник селищної ради);Марчука Василя Григоровича(тимчасово не працює); Марчук Марію Юріївну (вчитель-методист Берегометської гімназії); внуків Галину, Людмилу, Григорія, Наталку, які допомагали завжди у роботі. Технологія виготовлення писанки Вибирають білі яйця. Варять їх. У посуді розігрівається віск, в якому стоять кістки,за допомогою яких розписують узори на яйці. Де на білому яйці проведеться лінія з воску,там потім буде білий колір на писанці. По білому яйцю наноситься рожева,синя фарба,яку зверху закривають воском. Розписане по білому, яйце кладуть у ледь нагріту світло-жовту(кукурудзяну) фарбу. Висушують від фарби,наносять лінії воском,які потім будуть світло-жовтими. Наносять синю фарбу,яка стає на жовтому-зеленою,і також накривають воском. Після цього яйце кладуть в темно-жовту фарбу. Воском закривають ті місця,що повинні бути на писанці жовтими. Остання фарба червона(світла чи темна).Після висихання,темні брудні яйця ставлять на тепле місце на плиті(на підставку).Ганчіркою протирають від воску відігріті місця. Так витирається вся писанка,на якій поступово проступає гарний різнобарвний узор. Коли писанка готова її протирають спеціальним лаком,щоб не стиралася фарба і писанка блистіла.
Григоряк Микола Іванович - 1927 року народження проживає в смт. Берегомет по вул. Титова 6,квартира 26, ветеран Великої Вітчизняної війни, інвалід війни. Технологія виготовлення виробу з лози Збирати прути лози треба восени. Для виготовлення виробів потрібно мати спеціальні інструменти: ножі,садові ножиці, жамки. Перед початком плетіння прути лози бажано змочувати водою для надання їм більшої еластичності. Для плетіння кошика круглої форми потрібно вісім товстих прутів однакової довжини. Середини чотирьох прутів розщеплюють ножем і вставляють в них решту чотири. Складену з цих прутів хрестовину обплітають двома прутами(починаючи з тонких кінців),обійшовши навколо хрестовини два ряди. Потім кінці хрестовини розводять попарно і одержують вісім радіусів,що розходяться. Обплітають їх. Далі,розводячи прути в парах стояків,одержують 16 стояків основи дна кошика,які обплітають пошаровим плетенням виробляючи дно кошика потрібного розміру. Між розведеними стояками основи дна кошика слід дотримуватись однакової відстані. Дно плетуть щільно,бо від його щільності залежить міцність кошика. Закінчують дно плетенням мотузочки у два прути. Потім загинають усі стояки доверху, кінці їх зв’язують і обплітають мотузочкою в три прути. Мотузочка щільно тримає стояки. Щоб під час дальшого плетіння кінці стояків не розходились,вставляють відповідно розміру обруч – шаблон, прикріплюючи його до чотирьох стояків. Далі пошаровим плетенням виплітають стінки кошика. Для закріплення ручок кошика на протилежних боках стінок шилом роблять зверху отвори у загінці і вставляють у них кінці товстішого зігнутого другого прута. Добре вимочений товстий прут скручують, протягають у загінки біля кінців ручок і обмотують ним ручку 4-6 раз з двох боків. Біля кінців ручки ці прути протягають 2 рази через стінку кошика, а кінці, що залишилися, ховають у стінках. "Хотілося б, щоб молодь наша навчилася давніх ремесел від своїх дідусів, бабусь, поки ще не пізно,”- додав на останок Микола Іванович. Плетіння одне з найдавніших ремесел. Воно виникло, як і кераміка, раніше, ніж обробка дерева, металу, які потребували відповідних знарядь виробництва. Його сліди знайдені археологами ще в неоліті. До наших днів збереглися багато чисельні свідоцтва про плетені предмети першої необхідності з античної епохи. Віками нагромаджувались технічні прийоми обробки матеріалу для плетіння, уміння використовувати його практичні можливості та художні особливості. Найбільшого розквіту в багатьох країнах світу досягло мистецтво виготовлення плетених виробів в другій половині ХІХ і початку ХХ ст.. На вишукані меблі, кошики інші предмети домашнього побуту виконані з обкореної лози, пофарбовані барвниками, а інколи і позолочені, з’явився такий попит, що у Франції в провінції Шампань для посадки лози розкодовувались навіть виноградники. Цим ремеслом почали займатись багато людей і навіть відкривали спеціальні школи. Залежно від матеріалу, художнє плетіння поділяють на лозоплетіння, рогозо плетіння та плетіння соломкою. Лоза – найпоширеніший природній матеріал, який завдяки своїй міцності і зручності в роботі став основою для виготовлення різноманітних побутових виробів великих і малих форм. Цим видом мистецтва захопився Григоряк Микола Іванович, мешканець Берегомета. Народне мистецтво – масове і за способом творення, і за вжитком відображає таким чином колективні смаки народу. На його зразках переконуєшся в необхідності прекрасного в житті й побуті, вчишся справді естетичному ставленню до дійсності. Прикладом цього – праця вишивальниць, писанкарів, плетення лози і взагалі ремісників, людей, котрі своїми руками створюють усе, що тішить наші очі. Ці давні ремесла здавна набували як допоміжні види господарської діяльності, які давали можливість не тільки підтримувати матеріальний рівень родини, але й розвивали естетичний смак, виробляли одвічний потяг до краси, такий характерний для всього життя й побуту українців. Мусимо зберегти народні традиції, вироблені українцями, народними умільцями впродовж тисячоліть, щоб наші нащадки не втратили цей потяг до краси й досконалості, який надихав наших предків. Не слід забувати, що які б нові мистецькі цінності не створили художники-професіонали, народна мистецька традиція залишається тим невичерпним джерелом, яке живитиме серця і душі людей вічно.
|
