Серед чудових карпатських гір у мальовничому куточку Буковини, де протікає кришталево-чиста річечка Сірет, над якою височіє гора Стіжок, розкинулося селище Берегомет. Саме тут, серед дзвінкого співу пташок, серед розмаїтості природніх барв, народжуються справжні митці. Буковинський край завжди відзначався народними талантами і, за свідченнями дослідників, краєзнавців, мистецтвознавців, має великий вплив на формування мистецько-культурних традицій українського суспільства. Милуючись казковою красою природи селища, не можливо не відтворити побачене у віршах, піснях, передати захоплення душі за допомогою фарб, ниток, тобто того, чим щодня займається людина.

 Образотворче мистецтво З-поміж різних видів мистецтва образотворче – є унікальним у вирішенні завдань як художнього, так і особистісного розвитку, громадського і духовного становлення покоління. Це зумовлено не тільки природою сприймання образотворчого мистецтва, а й тим, що образотворча діяльність становить одну з найдоступніших і емоційно захоплюючих форм творчості. У галузі образотворчого мистецтва найбільш яскраво проявили себе Ференчук Юрій Дмитрович, Бойко Василина Іванівна та Граб Василь Григорович. Їхні твори – це відображення природи рідного краю, що ніби оживає під пензлем вправних майстрів; це зображення портретів людей, які оточують митців; це також звернення до Бога як найвищої святині.

 

 Недалеко від центру села Берегомет, біля самого підніжжя стрімких живописних грунів, покритих буковим і смерековим лісом, з яких і починаються Буковинські Карпати, в урочищі Сухий, у родині столяра, 3 серпня 1940 року побачив світ художник-аматор Василь Григорович Граб. 1957р. закінчив 9 класів Берегометської СШ № 1, працював у Берегометському лісокомбінаті. З 1959 по 1962 р. перебував у лавах радянської армії в Івано-Франківську та місті Хирові Самбірського району Львівської області. 1963-1970 рр. – працював завідуючим клубу Долішньошепітського лісопункту, а з 1970 по 1990 рр. – художником-оформлювачем. Малювати почав ще з дитинства. Покликання Василя Граба – живопис. Уже в ранніх його картинах вражають оригінальність творчого сприйняття, прагнення до реалістичного відтворення дійсності. Коли спробуємо проаналізувати творчі здобутки художника, то побачимо, що серед них багато робіт на теми довколишньої природи, причому написані так, наче б їх торкнувся пензель професійного митця. Картини Василя Григоровича – це гімн природі. Так може творити людина, яка і думками і всіма помислами живе природою, глибоко розуміє її, намагається захистити довколишнє середовище від необдуманого руйнування, людина, яка зросла серед природи. У доробку художника багато картин: «Місячна ніч»(1965), «Лісова поляна»(1974), «У лісі під Бігучою», «Озимина на Високому горбі»(1978), «Дорога на Чемернар»(1977), «Зима в Шепоті»(1979), «Портрет батька», «Моя хата», «Стіжок», «Нафтові вежі у Сухому», «Осінь у горах», «Ставок заснув», «Квіт яблуні», «Дитинство», «Кут Сухий», «Вантаження лісу в Шепітських Петрівцях», « Гафіїна хата», «Весна на Буковині», «Стежка мого дитинства», «Бозна. Вид на Просічки», «Осінь у Бозні», «Віра», «Плесо на Сіреті», «Водоспад», плакати «Хай завжди буде небо», «Живи Україно» та інші . Твори художника виставлялися на Всесоюзній виставці у Москві (1967); у Києві (1967, 1970), у Чернівцях, Вижниці, Берегометі, Долішньому Шепоті та Лопушні. Написав поезії: «Буковина», «Любити життя», «Село в горах», «Храм у Білоберезці», «Весна», «Мати сина породила. Він на сіні в стайні спить». За весну, літо і осінь він здійснює сотні кілометрів важких переходів, долаючи карпатські вершини, бурхливі потоки, лісові хащі, буревали, зруби і високі полонини. – В мене ще не вечоріє, – каже щиро усміхаючись Василь Григорович,– бо тільки природа єдиний мій друг і порадник, природа мене лікує. Тільки вона одна дає мені душевний порятунок, наснагу для творчості, насолоду і радість життя, тому, що у будь-яку пору року, хоч вдень, а хоч вночі її широкі двері для мене завжди відкриті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народилася 15 листопада 1929 р. в с. Банилів Вижницького району Чернівецької області, де здобула початкову освіту. Закінчила вечірню середню школу, торгівельний технікум. 1947 р. була вислана в Росію у Пермську область м.Губаха. 1976 р. повернулася на Україну в смт. Берегомет, де сьогодні й проживає. Працювала в Берегометському ВРП завідуючою магазином. 1986 р., після важкої операції, прийшло бажання малювати ікони. Спробувала! У творчості використовує масляні фарби. Малює на полотні та дереві. Василина Іванівна намалювала ікони для Української православної церкви Пресвятої Богородиці в смт. Берегомет.

 

 

 Народився Юрій Дмитрович 14 червня 1923 року у Винниках під Львовом в інтелігентній родині Дмитра Ференчука та Марії Шиманської. Коли їхні діти (Юрко та Сузанна) були ще маленькими, родина переїжджає на Буковину в село Верхні Луківці, що на Вижничині. Коли маленькому Юркові було три роки, а Сузанні — один рочок, їх покидає рідна мати назавжди. Виростали напівсиротами біля вуйка Михайла (рідного брата батька). У Верхніх Луківцях Юрко закінчив сім класів румунської школи на відмінно. Вже свідомим юнаком, він 15 травня 1940 року вступає до ОУН, а через рік 29 червня 1941 року НКВС арештовує його, відправляє до Чернівецької в'язниці, але засудити не встигає? Чудом врятувався. Пішки, дорогами війни, знущань, поневірянь, під загрозою розстрілу, він завдяки Богові, повертається до села свого дитинства, Верхніх Луківців, 15 травня 1944 року і одразу зливається в невеличку боївку „Лугового" (Василя Шумки), яка згодом перетворилася на Буковинську українську самооборонну армію (БУСА). Цього ж року в липні Юрій Ференчук переходить з УПА з колишніми шістдесятьма вояками БУСА. Молодий повстанець перебував спочатку в сотні „Криги" (Олекси Додяка), а потім - сотні „Боєвіра" (Романа Дубика). У чоті „Левка" (Олега Томашевського) молодий повстанець Юрко був стрільцем. Наприкінці грудня 1944 року під час бою з чекістами, Юрій був поранений. Перебуваючи на нелегальному становищі, зазнавши переслідувань чекістів і сексотів, переховуючись у горах Карпатах, взимку дуже застудився. Хворим і голодним, він йде в Луківці за харчами. Не заставши вдома рідних, зайшов до знайомих, які розголосили по селу про його прихід. Вимушений був повідомити сільраду, що він біженець з Румунії. Через короткий час отримав мобілізаційну повістку. Проте підірване здоров’я не дозволило йому бути стройовим, а довелось їхати трудармійцем в Томськ, де працював токарем на заводі. На превеликий жаль, і там (через три роки) знайшлися запроданці, які виказали Юрка, і влітку 1948 року його було засуджено на 25 років таборів і 5 - спецпоселення. Юрія Ференчука перевозять у Кенгір, де він бере активну участь у Кенгірському повстанні. Він - учасник першої штурмової групи, бере участь у переговорах з міністерською комісією з Москви. Після переговорів міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов і Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у доповідній записці Раді Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначили, що "масовою непокорою повстанців в Кенгірі керують засуджені оунівці". Причиною страйку беззбройних в'язнів були нестерпні умови та нахабність наглядачів. Страйк тривав з 16 травня до 26 червня 1954 року. Через два роки після цих кривавих подій була створена комісія ВР СРСР, яка розглядала справи в'язнів і по 30-40 чоловік на день звільняла. Але Юрій Ференчук не підлягав реабілітації, і його, як активного учасника повстання, серед інших відправлено поетапно в сибірські концентраційні табори. Один з них - Порт-Ваніно. І скільки ще йому довелося пережити: лісоповал, холодну тайгу в Іркутській області, риття котлованів під час будівництва Ангарської ГЕС. Працював і кухарем, і пічником, і пекарем, і будівельником. Крім того, встигав фотографувати та малювати. Повернувшись на рідну Буковину в лютому 1958 року, працюючи в тарному, а згодом меблевому цехах Берегометського лісокомбінату, обдарований природою, Юрій Дмитрович здобуває середню освіту, а також закінчує факультет малюнка та живопису Московського народного університету мистецтв (заочно). Довелося йому ще раз пережити переслідування органів КДБ, яке в 1967 році сфабрикувало справу проти нього. Однак з півтисячі присутніх членів трудового колективу виступили проти нього тільки троє... І зараз, незважаючи на свій поважний вік, він продовжує брати активну участь у громадському житті краю. Він - член обласного Товариства репресованих і політв'язнів та Української Народної партії. Написані ним картини зберігаються у Вижницькому музеї. Зібрана колекція близько двох тисяч ескізів писанок аквареллю (його двадцятилітня праця). Багато історичного і етнографічного матеріалу ним передано до Чернівецького краєзнавчого музею. Він - автор книги „Буковинські Карпати у вогні повстання" (спогади, свідчення про бойові дії УПА в гірських районах Чернівецької області). Юрій Ференчука сказав про себе так: „Якщо б мені довелося прожити життя спочатку, я б його прожив так само. Найбільшою моєю мрією було дожити до незалежної України. І таки дожив".

 

  Література Книга – це скарбниця духовності нашого народу, в яку ми вкладаємо і наше життя, і наші переживання, і досвід, і переконання, і погляди на світ, на все те, що нас оточує. Царину літератури селища Берегомет представляє Марчук Марія Юріївна та Сивирин Олена Петрівна. Їх вірші – зразки поетичної майстерності, в яких оспівано рідний край, природу, сімейні стосунки, найбільш хвилюючі моменти життя.

 

 

 

   Народилася 24 листопада 1952 р. в м. Углеуральську пермської області. Росла і виховувалася разом із сестрою Орисею та братом Петром в сім’ї порядних, чесних, працьовитих батьків Мороза Юрія Никифоровича та Василини Петрівни. З 1958 по 1967 рр. навчалася в Берегометській середній школі № 1. З 1967 по 1971 рр. – в Чернівецькому педагогічному училищ. Після закінчення педучилища навчалася в Чернівецькому державному університеті, який закінчила 1978 року. Працювала в Путильській середній школі (1971 – 1972), в Берегометській восьмирічній школі № 2 (1972 – 1983) та в Берегометській середній школі № 1 (тепер гімназія) з 1984 року до виходу на пенсію (2010 р.). Разом з чоловіком Марчуком Петром Григоровичем виростили трьох дітей Галину, Григорія та Людмилу, які вже мають свої сім’ї. Марія Юріївна із шкільних років захоплювалася музикою, піснями, поезією. Намагалася писати вірші. Перший вірш написаний у 7 класі. Це був вірш-пісня для команди КВК класу. Навчаючись у педучилищі написала: Щоб написати вірш, мені потрібна іскорка одна, яка запалює в душі якісь хороші почуття. Саме життя, навколишня дійсність, зустрічі з різними людьми, неповторна краса нашого Буковинського краю, прекрасне почуття любові викликають в душі Марії Юріївни радість і сум, піднесення та захоплення, ніжність. Все це якось невимушено виливалося у віршовані рядки. „Звичайно, мої поезії – це не вершина поетичної майстерності, творчості, але це відгук душі та серця на побачене, пережите,” – говорить письменниця. У доробку Марії Юріївни є вірші, присвячені дорогим серцю людям: батькові, матері, сестрі, братові; учням, колегам.

Пролетіли роки за роками,

А крильми змахнули тільки раз,

І в дарунок принесли для мами

Не один рік, а сімдесят п’ять.

 

Непомітно, швидко пролетіли,

Залишивши подих від зими,

Бо волосся мамине накрили

Легким, ніжним шовком сивини.

 

То нічого, що сивіють скроні,

Й пізня осінь в очі загляда,

Не старіє мама і сьогодні,

Бо душа у неї молода.

 

Молодіє мама в своїх дітях,

А в онуках — ще молодшою живе.

І весна на своїх ніжних вітах

Ще багато літ їй принесе.

 

О рідна мово! Мово колиски!

Дитинства золотого край,

Де все знайоме й серцю близьке,

Де мамин голос – наче рай!

 

В тобі я шепіт лісу чую

І ніжну пісню солов’я.

Твою мелодику люблю я

Ти, як та пісня ручая.

 

Я знаю, що страждань немало,

О мово, ти перенесла.

Тебе карали і вбивали,

Та ти не вмерла, ти - жива!

 

Ніде не впала на коліна.

Воскресла ти й твоя краса,

Щоб колискова материна

Дітей в прекрасний світ вела.

 

О рідна мово, колискова,

Дитинства золотого край!

Звучи нам завжди веселково.

І Україну прославляй.            

                                                       2003р.

 

 Пам’яті Назарія Яремчука

Ще горять угорі десь Стожари,

І зелена смерічка росте,

Та пішов в небуття наш Назарій,

І здалося, що й небо не те.

 

Вкрились смутком-туманом Карпати,

Бо любив і прославив він їх.

Солов’ї стали менше співати,

Бо нема вже найкращого з них.

 

Він, як пісня, між нас буде жити,

Зустрічатиме з нами щодень,

Бо зумів Яремчук залишити

Світ незрівнянних пісень.

 

Я зірку для нас візьму,

Щоб світила для мене й для тебе,

Щоб ніхто з нас не бачив тьму.

 

Подаруй мені, милий, сонце,

Я промінь візьму для нас,

Щоб він і твоє, й моє серце

Теплом зігрівав весь час.

 

Промінь — з сонця, а зірку — з неба,

З серця – дай всю любов мені,

Бо кохання твого мені треба,

Ласки, ніжності, теплих слів.

 

Пам’ять

Стоїть дідусь побіля обеліска,

І тінь задуми обняла його чоло.

Схилила віти поруч з ним берізка.

 

Згадалося все те, що так давно було.

Як йшов у бій Вітчизну захищати,

Та скільки друзів в битвах полягло,

Й про те, що не одна вкраїнська мати

Ще й досі сина вигляда в вікно.

 

Давно вже скроні сивина накрила,

І ниють рани в час перед дощем,

І десь поділась молодеча сила,

А пам'ять болем в серці все пече.

 

Ні, пам'ять воїна забуть ніщо не зможе,

Тому й прокручує картини, як в кіно:

Про біль утрат, про радість перемоги,

Про те, що так давно-давно було.

 

Свято Перемоги 9 травня — Свято Перемоги.

Ідуть колоною фронтовики.

Повільно йдуть. А в пам’яті дороги,

Які пройшли у ті страшні роки.

 

І спогади, що ятрять душу й рани

(а в кожного із них свої вони),

Переплелися. Як гірлянда слави,

Яку в руках своїх вони несли.

 

У них на грудях ордени й медалі,

В очах — непрохана сльоза гірка.

Мабуть, однополчан своїх згадали,

Життя яких забрала та війна.

 

Над ними — синє небо й сонце ясне,

Довкола — ніжна зелень і весняний цвіт.

І радість огорта серця солдатські,

Бо все це кожен з них із друзями зберіг.

 

У нашім краї владарює ще зима.

Багато замків збудувала скрізь вона.

Дерева в шапках стали куполами,

Гострі верхи ялин – шпилями

М’якою ковдрою укрилася земля,

А тонким льодом у ставках вода.

 

Щоб не здавалося у замках тих буденно,

Вона їх прикрашає всіх щоденно.

То інеєм одягне кожну гілку,

То серед поля намете високу гірку,

То сонцем на сніги іскристі блисне,

То хмарою над царством всім нависне.

 

А як зима в нас танцювати вміє,

Коли холодний вітер з півночі повіє!

Сніжинок тьму уверх вона підніме

І закружляє віхолою з ними.

Метелицею сніжною закрутиться.

 

То знову тихо до землі опуститься.

То ж хай ще трохи в нас господарює,

Бо скоро вже на північ помандрує.

 

Прилетіли вітри, зашуміли,

Бо на крилах весну принесли.

 

Вони дуже у край наш спішили,

Щоб звільнити його від зими.

Враз сніги всі розтанули білі,

Задзвеніли струмки навкруги,

Повернулися пташечки милі,

І підсніжники скрізь зацвіли.

 

Тепле сонечко з неба всміхнулось

І послало свій промінь землі,

Щоб дерева і трави проснулись

І зраділи красуні - весні.                       2005р.

 

*** Червоніє небо

Від проміння сонця,

Гаснуть тихо зорі

В небі голубім.

Заглядає ранок

У твоє віконце,

Кличе вийти з хати

У поле, в гаї.

 

Колискова

Найперша наша пісня – колискова,

То ніжна материнська мова.

Це пісня та, що у дитинство кличе,

Яка у нашій пам’яті Назавжди залишиться.

 

Бо із нею мати Всім нам дарувала

Свою ласку й ніжність,

Долю закликала.

В ній – любов матусі

Й батькова розрада,

В ній для кожного

Цілющая порада.                                    2004р.

 

 

 

   Народилась 5 листопада 1952 року в родині колгоспників. Мати – Голуб Тетяна Юхимівна – 1927 р. н., працювала у місцевому колгоспі села Шкроботівки Шумського району Тернопільської області. У 1959 р. пішла в перший клас Шкроботівської восьмирічної школи, яку закінчила в 1967 р. У 1969 р. закінчила Велико-дедеркальську середню школу (десять класів) Шумського району Тернопільської області. 1969-1970 рр. – завідуюча клубом села Шкроботівки. У 1970-1974 студентка Рівненського культурно-освітнього факультету Київського державного інституту культури ім. О.Є. Корнійчука. З 1974 р. – працівник Вижницької районної бібліотеки. Спочатку бібліотекар абонементу, згодом бібліограф-методист Вижницької районної бібліотеки, куди прибула за призначенням. У 1976 р. вийшла заміж і була переведена на роботу за місцем проживання чоловіка, тобто в смт. Берегомет, в центральну бібліотеку-філіал № 29 Вижницької ЦБС для дорослих. Тут працювала спочатку старшим бібліотекарем читального залу, згодом, з 1982 р. – завідуючою бібліотекою для дорослих. З чоловіком – Сивирином Іваном Олексійовичем – виростила трьох дочок –Оксану (1977 р. н.), Олесю (1984 р. н.) і Тетяну (1992 р. н.). «Люблю спілкуватися з людьми, не вмію нудьгувати, так як завжди знаходжу для себе заняття. Віддаю перевагу вишивці та поезії, літературі, іноземній мові (німецькій). Трохи малюю. Люблю співати і слухати музику, гумор, естраду, народні пісні і танці Люблю життя і намагаюся зробити своє оточення приємнішим і красивішим, тому із задоволенням вирощую квіти. Дуже люблю тварин, птахів і ненавиджу, коли люди насильницьки відносяться до них. Люблю працювати на земельній ділянці, але не завжди є можливість і здоров'я докласти своїх рук до городньої грядки. Схильна до експериментів, особливо в кулінарії. А загалом – така, як і більшість людей, звичайна і проста, хоч в душі нерідко виникає бажання бути на висоті», – говорить письменниця. Із 1999 р. працює бібліотекарем БерегометськоїЗОШ І–III ступенів № 3. Творчість – постійний супутник життя Олени Петрівни. Вірші почала писати ще в студентські роки. З тих пір друкувалася в районних та обласних газетах Рівненської, Тернопільської та Чернівецької областей. Мала нагоду друкувати свої вірші у Канадському тижневику «Життя і слово», у молодіжному журналі «Ранок». Першу свою збірку Олена Петрівна назвала «Неспокоє – свята моя твердине», бо саме її життя є отим постійним неспокоєм. «Вірю в Бога, бо тільки Він дає нам сили і терпіння пережити і перемогти труднощі, хвороби та інші негаразди», – стверджує письменниця.

 

Дивлюсь навкруг: лісів зелене море

шумить на схилах сонячних вершин.

Та пам’ятають Довбушеві гори

неволі стогін і кайданів дзвін.

 

Пройшли роки буремним лихоліттям,

звільнився ти від вікових тенет.

Тепер стоїш у дивному суцвітті,

мій вільний дорогий Берегомет.

 

Село моє, ти яблунева повінь,

весняна пісня перших журавлів,

цвітеш, мов сад, і серце щастям повниш,

ти ніяка Буковинської землі.

 

Понад Сіретом зірка зазорила,

світанком вільним в горах розцвіла.

Мій рідний краю, ці могутні крила тобі

Вкраїна звільнена дала.

 

Руки, як поле, роками поорані,

почерк у вас лиш один – трудовий.

Руки, як правда одвічна,

нескорені, праці важкої літопис живий.

 

Все ви пізнали, полин пережитого

в’ївся в долоні бур’яном гірким,

скільки дивлюся і все перечитую руки,

мов книги життя сторінки.

 

Ви працювали серпом і сокирою –

хліба снопи а чи в’язанка дров,

втома долала, а все-таки вірили:

є на землі найсвятіша любов.

 

Як вишивали, як шили майстерно ви,

душу стелили ви на полотні.

Мамині руки, нитками,

як перлами, вишили долю у посаг мені.

 

Я обцілую ці руки матусині,

кожну їх складочку, наче ріллю.

Руки життя, вам низенько вклонюся я,

часточку серця я вам переллю .

 

Перший крик і сльози материнські

щастям заіскрились на очах...

Від малої теплої колиски почала

ти свій великий шлях.

 

Крок за кроком... Трохи важкувато,

та прошкуєш вперто за поріг.

Вже тобі тісною стала хата,

а за нею – плетиво доріг.

 

І котра покличе за собою

в невідомі ще тобі світи,

душу заполонить неспокоєм,

у дорогу вирушиш і ти.

 

Де пройде твій шлях, моя дитино,

у який тебе закине край,

пам’ятай: ім’я тобі – людина –

і його нащадкам передай.

 

бути чи не бути, і чим нам,

грішним, втішитись тепер:

вперед піти, чи, може, повернути

в ярмо страшних невільницьких галер?

 

Єднаймось, браття, хай тепло надії відчує

наше зболене єство,

хай миротворчий вітер нас обвіє –

святої згоди вічне торжество.

 

О земле рідна, життєдайна повінь!

Надії вибух у вулкані зла,

душі людської виболена сповідь.

 

Народе мій, пора твоя прийшла!

Єднаймося у лоні України

перед лицем ще не забутих втрат,

згадаймо все – і лаври, і руїни,

помножмо наші сили востократ.

 

Ми в єдності – гілля одного древа,

а поодинці – висохле стебло.

Хай в чаші долі ніжно-кришталевій

Дзвенить надія, а не бите скло.

 

 Ідуть дощі, прядуть осінній сум

зі срібних пасем довгих і холодних,

то миє осінь золоту косу

в настояних на стиглім зіллі водах.

 

Прогляне сонце зрідка з-поміж хмар,

торкне верхів’я китиці багряні.

І знов вервечка дощових отар

поволі плине в сірому тумані.

 

Далеко покотилися громи,

за обрієм до літа причаїлись;

вологих трав пожовклі килими

нескошеними пасмами схилились.

 

Важкі плоди зриваються з гілля

і гупають об землю, наче в скроні.

Розмокла свіжозорана земля

тепло ховає у своєму лоні.

 

А за дощами паморозь бреде,

Вдягає ранки перлами крихкими.

І не помітиш, як в осінній день

Примчить зима санчатами дзвінкими.

 

 

Перепелиця Алла Василівна

Народилася Алла Василівна Перепелиця 29 червня 1966 року в смт. Берегомет у сім’ї самодіяльного художника Граба Василя Григоровича та вчительки Яценко Віри Сергіївни. 1973-1976 рр. навчалась у Долішньошепітській школі, де серед чарівної природи, привітних людей і проявився талант до віршування. Цьому сприяло ще й те, що дівчинка виховувалась у творчій сім’ї. Із 1976 по 1983 рр. навчалась у Берегометській СШ №1. Перші дитячі вірші були написані в школі. «Свій перший вірш був присвячений дідусеві з нагоди відзначення Дня перемоги,» – пригадує Алла Василівна. 1985 р. вступила до Чернівецького державного університету, де продовжила удосконалюватись. Із 1989 р. працює в Берегометській гімназії спершу вчителем російської мови та літератури, а потім – вчителем української мови та літератури. «У класі, наче у вулику: шум,к рик, гамір. Та тільки з’являєшся на порозі, як все раптово стихає. І зустрічають тебе теплі погляди, щирі усмішки, привітні слова вітання. І відчуваєш, як відсуваються від тебе домашні клопоти, мізерними стають прикрощі, хвилювання і непорозуміння. А натомість тебе оповиває хвиля теплоти, доброзичливості і відчуття, що ти комусь потрібен, на тебе чекають, тобі раді,» – розповідає Алла Василівна про свої враження від праці учителем. Саме завдяки таланту, творчості, підтримки сім’ї та учнів, навколишньої природи, яку безмежно любить, і творить письменниця!

 

Знову з-за обрію сонце встає,

Промені сипле у вікна твої.

Здрастуй, гімназіє, всі ми сюди

Мудростей книжних навчитись прийшли.

 

Хай живе гімназія – вічний храм науки!

Ім’я вчителя хай славиться завжди!

Ми усі зімкнемо дружно руки

Й скажемо: «Віват, гімназіє тобі!»

 

А пролунає малиновий дзвін,

Сядемо всі ми за парти свої.

Вчителю, в світ нас науки веди.

Ти ж нам зорею ясною цвіти!

 

 Люлі, люлі, мій синочку,

Заспіваю співаночку,

Як сонечко ляже спати

 І вечір зайде до хати.

 

Люлі, люлі, мій синочку,

Колихаю колисочку.

Спів пташиний затихає,

Сон до хати повертає

 

Люлі, люлі, мій синочку,

Затихає шум в садочку.

Оченята закрий сиві.

Хай насняться сни щасливі.

 

Люлі, люлі, мій синочку,

Доспівую співаночку.

Ручки й ніжки спочивають.

Зорі в вікна заглядають.

 

*** Стояла, слухала і прислухалась,

В душі так боляче було.

Холодне небо захиталось,

Дощ стукав краплями в вікно.

 

Дощ стукав, плакав, рвався в вікна,

Думки тривожив, душу рвав …

Здавалось, ніч ця буде вічна.

Хтось струни серця обірвав.

 

Ну ось і все. Закінчився мій спокій.

Віднесла думки й надії річка.

Я стояла одна на життєвій дорозі,

Й догорала душа, ніби свічка.

 

Чому тривожиш мої сни?

Адже нічого вже не вернеш.

Далеко ми від нашої весни,

В холоднім полі доля наша мерзне.

 

Чому тривожиш мої сни?

В душі лишивсь осінній холод.

Нам більше не збирать краплистої роси,

Так хочеться почуть твій рідний голос.

 

Чому тривожиш мої сни?

Здавалось, біль затихла, вмерла…

В одну до рогу не зійдуться більш стежки.

І в темнім небі зіронька померкла.

 

Чому тривожиш мої сни?

Я в них біжу тобі назустріч,

В них відчуваю дотик теплої руки.

І в них надія є іще на зустріч.

 

Чому тривожиш мої сни?

А кажуть, час лікує рани.

Не можуть затягнутись забуттям вони,

Тому і кровоточать пізні шрами.

 

Вся легка, наче в сонячнім промінні,

Зайшла до класу тихою ходою

І за вікном розтанув синій іній,

Всміхнулись тепло очі добротою.

 

І тиха оповідь її пливла у класі,

Та наче раптом порухом руки

Ми загубились в тім далекім часі,

Де падали титани … Йшли роки.

У них земля горіла під ногами,

І було їм, як нам, сімнадцять літ –

Вставала із сторінок перед нами

Далека «Повість полум’яних літ».