Українські криниці - Мої статті - Каталог статей - Сайт НВК "Берегометської гімназії"
Четвер, 21.08.2014, 06:21
Вітаю Вас Гість | RSS

НВК "Берегометська гімназія"

Форма входу
Категорії розділу
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 171
Статистика

Онлайн всього: 0
Гостей: 0
Користувачів: 0

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Українські криниці
Загубили зірки свої очі в криниці
Залишили в безодні палаючий зір,
Ніби просять безсилі чистої водиці,
Ніби з неба землі посилають докір.
 
Упродовж століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами, традиціями. Здавалося б, що спільного має наш цивілізований світ зі старовинними звичаями? Однак, придивившись ближче, збираючи по крупинці, по рисочці золоті розписи у душах і пам'яті старих людей, ми набираємося сили і мудрості, причастившись із невмирущого животворного джерела народної творчості. Невичерпне джерело — то криниця духовності народу, ходіння в глибину часу, у нашу пам'ять, яка зберігає все найталановитіше, творене великим майстром - народом на віки, наше сучасне, коли твориться зрештою те, що не втратить своєї цінності у часових перекатах. Проте, кожен, тільки почувши слово « криниця», бачить в уяві вербу, а під нею живе джерельце, коло якого зростав, або дубове цямриння з відблисками води, в якій і вдень купаються зорі, або отой журавель в тума новім смутку, журавель, якій ніколи не відлітає у вирій. Оспівана легендами, сповита ними, казкою в душі дитячі ввійшла наша українська криниця. Одвіку бережена, молитвами освячена, з водою чистою, як вода озерна, як сльоза. Вона завжди була відкрита очам і небу. Самобутня чарівність і привабливість українських криниць давно привертає увагу цінителів народної творчості. Оспівані в народних піснях, вони з давніх-давен символізують загадковий образ дивної споруди над джерелом підземної води. Як і в народних піснях з сумними переливами та бадьорими закликами, спостерігаємо в ній невичерпну багатогранність архітектури. Безцінним даром природи, прісною водою в земних глибинах розпочинається і закінчується життєвий круг людини. Кринична вода поруч з такими вічними поняттями, як земля, хліб, вогонь. « Доброго путі й свіжої води» - бажають греки на прощання один одному. Тому й оберігають люди підземні діаманти криниць. Це і дало їм право на людську любов і повагу. Криниця – символ достатку, людської доброти, щирості. Вода – це не забаганка, а перша життєва необхідність. Особливо святою, як хліб, землю та вогонь, здавна вважають криничну воду. Відомо, що людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток прозорої джерелиці, зцілює мандрівників, поновлює сили хліборобам у спекотні жнив’яні дні, дарує радість пастухам. Українські криниці споконвіку символізують достаток, невичерпну людську доброту, щирість, привітність. Здавна в народі кажуть: «Яка криниця – такий і господар, який поріг – така й господиня». У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, надати йому вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією. І особливо це стосується криниць – цих найсвятіших місць. Як тут не згадати прекрасний народні звичаї. Так майже в кожному селі, на гомінких перехрестях доріг або просто в полі цебеніли і цебенять живі джерела, які невідомо ким, прикрашені турботливими руками. Над колодязями зводились всіляких форм дашки. Вони мали і мають досі практичну доцільність, адже завдяки їм, вода завжди залишається чистою. Нові криниці звичайно копали чоловіки до літнього свята Івана Купала. Обов’язково висаджували поряд кущ калини, який прикрашав криницю. А яка криниця без зелені? Калина біля криниці – це вже стало традицією. Це дерево не тільки прикрашає місце, але й оберігає воду від спеки. З ранньої весни духмяніють тут квіти, гудуть бджоли, витьохкують солов’ї, а восени на рябчастих гілках багровіють чарівні цілющі пучки соковитих ягід. У дбайливих господарів обіч колодязя обов’язково висаджувалась ще й клумба з квітами, що прикрашалась з особливим смаком оздобою з природного каменю. А поруч ставили чепурненьку лавку, відерце й полив’яний кухоль. Криниця у селі, за селом чи у місті, це не тільки господарські зручності, але й висока естетична потреба, свідчення мистецького смаку, фантазії. Народна символіка криниці. Часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, куди сходилися всі стежки.Тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело». Колодязь на думку деяких мовознавців означає сам зруб із дерев’яних колод , якими слов’яни оправляли криницю. А ще мабуть, від того, що біля криниці часто ставили водопійну колоду, тобто видовбане з колоди корито. Якщо господар мав на подвір’ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір’їв, легенд, загадок. Наприклад: « В проваллі глибоко виблискує око»; та ін.. В давнину вірили в те, що кринична вода, взята до схід сонця (непочата), мала лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі, на коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих людей. Священна роль криниці полягає в тому, що за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв’язок людини з її минулим і майбутнім. В найдавніших звичаях українців збереглося повір’я, що виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця — хмара — річка. А ще вірили, що на «Зеленому тижні» на зрубах колодязів люблять удосвіта сидіти чарівні діви з розпущеним волоссям, яке все розчісують гребенем. Ці діви називалися криницями і русалками. Ріки та криниці в народних легендах обожнювалися, а тому у воду не можна було плювати. «Не плюй у криницю — доведеться води напиться», «Плювати у воду — все одно що матері в очі». Лілея — улюблена квітка русалок, а тому її, особливо юнкам, не можна було рвати, бо русалка за руку схопить і потягне у вирву. Як вже згадувалося вище, для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води. Лише так можна було відновити сили, почерпнути енергії від водички. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Пізніше над криницею ставили образки Параскеви – П’ятниці або Богородиці. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. Цікаво, що наші предки вміли відшукувати під землею потужне джерело, щоб і в посушливе літо криниця не всихала. Існує декілька способів пошуку: v беруть вербову гілочку із зеленими листочками. Прихиливши до землі, водять нею. Там, де листочки тягнуться додолу, обов’язково є вода, можна копати криницю; v яйце кладуть на землю і накривають на ніч відром. Якщо вранці на шкарлупі з’явилася роса, значить під землею є вода. Добрим знаком вважалося, коли на подвір’ї був колодязь або криниця. Святим обов’язком кожної людини вважалося посадити дерево і викопати криницю. І ніхто не смів називати себе власником криниці чи джерела, бо вода — священна, вона дана Богом усім, хто живе в цьому світі. Вірили в те, що криницю охороняють добрі духи – опікуни людського роду та, що в кожній криниці живе дід — криничник. Оспівування криниченьки у творах українських поетів Символічно, що російська назва джерела « родник» - одного кореня зі словом « родина». Є багато найменувань джерела: студень, студня, потік, струмок, ручай. А полісяни ще влучно називають - живе місце, живець, животок, животік. В усіх народів побожно ставилися до живих джерел. Це ж стосується і наших пращурів. Скажімо, дайбожичі, окрім гаїв і правічних джерел, вважали святими місцями криниці, животоки, річки і озера, їх ретельно охороняли, біля водних артерій влаштовували ритуалізовані дійства. Навіть до нашого часу дійшов звичай: дівчатам суворо заборонено чепуритися над водою, особливо питною, - « від того обличчя зарябіє». Живим джерелом енергії вважався й дощ. З цього приводу народне прислів'я стверджує: « Два дощі у маю дарують на два роки хліба». Відтак, до природних животоків у народі було особливе ставлення, їх обсаджували деревами (вербами), очищали від бруду, мулу. Чимало обрядів, пов'язаних з очищенням води, перейшло в християнські вірування. Один з таких - освячення криниць та річок (води). Тричі, а то й чотири рази на рік: на Водохреща, коли свята вода призначалася для людей, на Юрія - для тварин, на Купайла - для врожаю, і на Спаса - знову для людей, відбувалися походи до живих джерел. Освячували й драговини - небезпечні місця, розташовані в пониззі річок та на болотах. Вони завжди відлякували людей своєю загадковістю. Існує безліч легенд та переказів про топкі місця. В одних випадках там живе «нечиста сила», яка зваблює до себе людей і тварин, в інших - це невизначене «єство» в ролі господаря драговини. Щоб умилосердити його, організовували святочні ходи. В одних місцях « єству» приносили жертви — кутю, молоко та крашанки, в інших - освячували святою водою, обходили хресним ходом з вогнями, співали священні пісні, читали Євангеліє і обкурювали кадилом. У перші дні Петрівки освячували й броди. Хто вирушав у далеку дорогу, бажали «Хай вас Бог рятує на кожному броді й переході». Посаджу я вербицю, посаджу я сухую, А виросте вербиця, а з'явиться криниця. Вербиця зеленая, криниця погожая - Наша русалонька - дівонька пригожая. Не доїжджаючи до Дубна, подорожуючі зупиняються і п'ють воду з легендарної криниці, бо саме з неї, за розповідями старих людей, пив воду Т.Г. Шевченко під час подорожі по Поділлю і Волині восени 1846 року. Криниця в балці, журавель при ній. Тут, кажуть, воду пив колись Шевченко. І як не вірити у цей переказ! У день пекучий, наковтавшись пилу, Ми спраглими устами припадали До краю дерев'яного відра З тією легендарною водою... (М. Рильський) Великий Кобзар любив джерела, криниці, оспівував їх у своїх творах. Особливо часто цей мотив з'являється у віршах, написаних ним у далекій безводній пустелі на півострові Мангишлак. Тут йому часто снились криниці рідної Звенигородщини. І яр, і поле, і тополі, І над криницею верба. Нагнулася, як та журба, Далеко в самотній неволі. І часто у неділю поет ішов до улюбленого куточка - дикого яру - на дні якого бились джерела. Шевченко чекав звістки про волю, прагнув вустами припасти до Дніпра, до холодної криничної води на Рівненщині. Поет не вірив, що ця вкрай засушена земля не обізветься до його душі добром. Відважився викопати тут криницю. Узяв заступ і, наспівуючи «Копав, копав криниченьку, неділеньку-дві», почав копати. Солдати дивувалися, а він копав. Друга неділя принесла радість: ось уже в пригорщі холодна вода... Таки обізвалася до нього і ця безмовна земля. А він відплатив їй за добрий подарунок - посадив вербиченьку. І розпустило коріння дерево Кобзаря в далекому краї. Де ллється джерело на тихій плес, Червоне в крові, синє від небес. Я джерелу всю славу віддаю - Той сік землі трима мене в бою. (А. Малишко) А ось яку історію розповіли старожили нашого селища про одне з джерел. Коли довго не було дощу, і спека ставала нестерпною, збирались дев'ять вдовиць, брали лопати, якими саджали хліб у піч, і йшли розчищати криницю, промовляючи молитву до Бога. І за день-два йшов рясний дощ. Криниця – джерело пам’яті про наших предків Криниця — символ здоров’я, сили, багатства, родючості, святості, чистоти. Для дівчат та хлопців — символ краси, вірності, але й розлуки, суму, туги, жалю. До криниці, особливо у водохрещенську, благовіщенську, купальську та спаську ніч, стараються проникнути лихі сили, де вони справляють свої «розгри», після чого люди й тварини можуть захворіти. Аби запобігти цьому, криниці кропили водо-хрещенською, благовіщенською, купальською та спаською водою попереднього року. У певні святкові дні (перед Великоднем, на Зелені свята, на Івана Купала) переважно дівчата чистили джерела й криниці, прикрашали їх квітами. Чоловіків до цього дійства не допускали. Також робили священні походи до криниць усім селом — із танцями та піснями, заклинаннями та обкурюванням. За давнини біля жертовної криниці будували капличку, біля якої проводили ритуали поховання та жертвоприношення. v 19 березня обходили довкола криниць, освячували їх, щоб ті гіркими стоками не наповнювалися, щоб вода була добра, чиста й солодка, змивала всі хвороби. v 22 квітня обходили криниці й Джерела, поклоняючись живильній воді. v 21 червня вшановували Федора – колодязника, щедрого на грози. На Федора копали криниці, вірячи, що вода буде чиста, світла й п’янка, від усяких пристрітів корисна. З особливим смаком люди оздоблювали і зовнішнє цямриння. Кому доводилося бувати на Прикарпатті, той переконався в багатстві форм спорядження колодязів. Біля кожного обійстя, немов маленькі диво-му-зейчики, стоять криниці з вежами, поверх яких прикріплено флюгер або вирізьблено зображення голуба. На фронтончиках зображено різноманітні силуети тварин, квітів, краї оздоблено контурною різьбою або художніми розмальовками.
 Про криницю-журавля існує легенда, в якій розповідається про малого хлопчика, який загубився в лісі. Блукаючи, він дуже захотів пити. І враз, хлопчик натрапив на глибоку криницю. Але він зовсім знесилів і не зміг дістати з криниці води. Де не візьмись, у небі з’явився журавель. Він опустився біля криниці і, нагнувши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини прибуло сили, і вона знайшла стежку додому. Після цього випадку в пам’ять про доброго птаха люди почали лаштувати біля криниць пристрої, схожі на журавля, за допомогою яких дістають воду. А назвали таку криницю – криниця- журавель. Від слова криниця утворилось чимало українських прізвищ, назв міст, сіл та річок. Це все історія, народознавство, те, що ми повинні вивчати, знати, не забувати та передавати з покоління в покоління. Та особливо зараз, у наш час дивишся на деякі криниці – а там брудна вода. Людство, мабуть думає, що природа вічна і вода нікуди не подінеться. Але ж це зовсім не так. На сьогоднішній день вчені заявляють, що кількість води у водоймищах значно зменшилась, а водичку з криниці пити взагалі заборонено. У природи взагалі немає компромісів, а тільки два варіанти: бережно ставитися до неї і насолоджуватися її дарами або вона потроху знищить нас. Тому, бережімо все, що дісталось нам у спадок. Криниці – чисте джерело пам’яті про наших предків. Цей оберіг об’єднує різні покоління, адже криниці викопували наші діди й батьки, а п’ємо з них і бережемо пам’ять родоводу ми – їхні діти й онуки. У своєму вірші «Жива криничка» Микола Сингаївський мудро підмічає : « За селом у нас криничка, Неглибока, невеличка. Клен шумить на нею листом, В ній вода холодна, чиста. Знають люди: як нап’єшся, Наче сили наберешся І говорять: то криниця, У якій жива водиця ». Здавна люди шукали слово, яке може вмістити в собі глибини мудрості, добра і знань, і спинилися на слові « криниця». Отак і чуємо: «Омиймо душі наші з криниць первородних і чистих, черпаймо з криниць народного розуму». Вкрай тривожна ситуація сьогодні. І лише доброзичливе, розумне і свідоме спілкування людини з природою принесе радість і здоров'я нам і нашим нащадкам. То ж будемо робити все, щоб зберегти природу, її найцінніший витвір - людину і безцінний дар - підземну питну воду, щоб «журавлі - надкриничні боги» не гойдали порожніх відер над сліпими криничними очима землі. Скільки криниць на землі, стільки й зірок на небозводі. І чим більше пульсуватиме незамулених джерел народної пам'яті, тим повноводнішим буде річище духовності…
Використана література
1. Коструба О.М Живиця. К. Навч. книга, 2001
2. Медюк Ю.Г. Культура і побут населення України. К. 1991
3. Науково-методичний вісник. Випуск
4. Українознавство в системі освіти Буковини.
5. Павлюк С.П. , Горинь Г.Й., Кирчева Р.Ф. Українське народознавство. Львів, «Фенікс» 1994.


Джерело: http://Бібліотека
Категорія: Мої статті | Додав: Marchuk (18.05.2011) E W
Переглядів: 3685 | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email:
Код *:
Погода
Кошик
Ваш кошик порожній
Пошук